|
***
Тихохідний вечір - кораблик під Карловим мостом -
плине за вікнами... В туману котячі лапи,
котячий хвіст і вуса. І йому дуже просто
влягтися на гілці й старезні місячні мапи
облизати язиком. Кулясті руді жар-птиці
сидять на ліхтарнях. Туман на тих птиць полює
і щойно піймає - їсть... "От я у твоєму віці..." -
каже мати дитині. Дитина її не чує,
відгортає фіранки і стукає в сьоме небо -
туди ж, напевне, днювати пливе кораблик
із божевіллям, що зірве старезну греблю,
із божевіллям, повільним й слизьким, як равлик...
Тавро навзамін прощання
на мотив Захер-Мазоха
Спокушена вкусити, кусник тіла,
немов цукринку пещу язиком.
і ти дрижиш... Я згодом ошаліло
настояним на травах молоком
зцілятиму укус. В криваву шкіру
із круглою печаткою зубів
втиратиму, неначе дикозвіру,
свою слину. Щоб шрам лиш загрубів,
не зашкаруб. Зморившись, засинаєш.
Дійшовши до невидимих дверей,
на мить вклякаю: чуєш, відчуваєш?
Ті двері із табличкою "One Way".
Лоліта навпаки
Лоліта навпаки: доросла жінка
і ніжний хлопчик, майже янголя...
Підгицує старенька вантажівка,
везе у гори. Вижницька рілля -
однаково колиска і могила -
все заховає. Хто, із ким, куди...
Дорослими долонями несила
набрати янголяткові води,
забрати цноту, вилущити крила
з-поміж хребців. Недовго й до біди.
Їй боляче. Їм боляче... Закрила
хлопчатко коциком, на бесаги руди
уклала сонну голову із німбом
надтріснутим. Шануйся, янголя!
Доросла жінка. Гострий голос дримби.
Смереки в небі. Вижницька рілля.
***
Зоря Зоряниця давно не дивилася в біле вікно.
І Касіопея давно не всідалась край шиби,
давно не гукала до амфітеатру або до колиби
податися подумки... Бринза і кисле вино
стоять на столі. Круг столу - німують три духи.
На вовну пожухлу насипалась тирса з ялиць,
і кості совині, і порох старих небилиць,
і погляд коня, що сконав тогоріч од ядухи.
А духи - оті, що німують, - звивають сильце
з ниток Аріадни, із кіс золотих Вероніки.
Над ними вгорі проступаютьобвітрені лики
стрімких верховин, і грекині поблідле лице.
Дерево з трьома дзівночками
(із циклу "Київські дерева")
Ти бачиш дерево. Вербу. На ній - дзвіночки.
У тих дзвіночках споночілий Київ
увесь вміщається. Їх три. Вони із глини.
Калатають... Три гілки, мов жердини, -
поголені, нагі. Цей очманілий,
вівторковий, не наш, розлучний Київ
у трьох тільцях крихких. Мотузка в'яже
кору і глину, й перемерзлу сажу
присмеркову, яруг лискучі змії...
Ти бачиш дерево. Вербу. На ній - дзвіночки.
Вагітність
Забуте
Старезні верби пахнуть мокрим мохом.
І синя гуща згублених століть
гучить у жилах. Цар, що звавсь Горохом,
на голім вітті гордо так сидить,
ногами чеберяє. У минуле
як в рясу вбраний. Люлька із кори.
Ворони, мов челядництво понуре,
скарби зірок вартують угорі.
А мить летить. А час - завжди минає.
І я - завжди минаю. Цар Горох
з своєї висоти мені киває.
Скрегочуть верби. Пахне мокрий мох.
(Січень. Старий, ще довоєнний, корявий, калюжаний міст. Художня школа. Задовгі самовільні перерви. Дуже-дуже наївні мрії, що не збулися...)
Березень
Стакатто. Ридання хурделиці. Втомлені шибки.
Небо і місто злилися у герці снігів.
Жовті тюльпани у вазі - три сонячні рибки
в білому морі без відстаней і берегів.
Тільки й лишилось тепла - в нерозкритих долонях.
Тільки й надії - у їх розчинитись теплі.
Стільки думок калатається пульсом у скронях,
стільки сніжинок в холодній колючій імлі...
Стакатто. Ридання хурделиці. Біла безвихідь.
Тюльпани зів'януть допоки відступлять моря,
білі моря незчисленних уїдливих віхол.
Теплі долоні - єдина утіха моя.
(Кухонне вікно винайнятої сихівської квартири. За ним бозна що виробляє вітряно-сніго-дощопадова веремія. Довгий день. Холоднеча. Картопляні лушпайки зміями по підлозі. Чекання.)
Летавиця
Лети на поклон до північного неба,
здригайся від зоряних шпичок їдких...
Тим шляхом-дорогою зринуть до тебе
два духи дитячі, дві тіні легких.
З холодного бруку, з голодного світу
зірвались, як з ринви невмитої дощ.
Кружляють-ридають, шукають одвіту
дві долі коротких з пустелища площ.
Згорьовані, сплакані, всіми забуті
прилинуть до тебе, відмолять свій гріх
в північного неба на чорній покуті.
Ти станеш їм мамою, втіхою втіх.
-------------
Летавиця - один із багатозначних образів української демонології, тут - небесна покровителька малих дітей-безбатченків.
-------------
Непрощений сніг
Білий паломник прийшов з поклоном
в парк на молебень тиші.
Сірі дерева, немов колони.
В гіллі - не гнізда: ніші
жовтих зірок, неспалимих свічок.
Куполом - длані хмари.
Виті хоругви стежечок-стрічок,
древніх святинь примари...
Враз зазвучали пташині дзвони -
не домоливсь, бідаче!
В парку відлига. Тужавіють крони.
Білий паломник плаче...
(Кінець березня. Раптовий мокрий сніг. Вікно тролейбуса. Стрийський парк.)
Отвердя
Старі дороги пам'яті. Безсмертя.
Вишнями п'яними - зірниці в небесах,
чи сонце - згустком меду. Це опертя,
отвердя в трясовині дум і днях,
сповитих смутком. Піють сни червоні
на гілці дерева, посталого з примар.
Ген поза горизонти оболоні
летить знайомий голос. Богодар -
не забувати... Куриться пилюка
на старовинних втоптаних шляхах.
Невпевнена дитяча закарлюка -
тайнопис сонця. Юність у віках.
(Дивна суміш пригаданого і вигаданого. Реальні люди під масками тих, кого давно вже немає.)
Калейдоскоп суєт
Старіє мати-й-мачуха. Вже квітень.
І ледь посивів золотистий цвіт,
присипавсь пилом. Не діждешся стрітень
на роздоріжжі цих буремних літ!
Усі воюють, бозна з ким і нащо.
На п'єдесталі - золоте теля,
таке товсте, бездумне і ледаще,
а душу за душею, бач, змовля.
І душі йдуть, нікчемні та порожні,
то на базар, то в пекло - все одно...
Дрімає попід плотом п'яний бомжик.
Калюжка поруч - кров? А чи вино?
Весь час отак, весь час - шалені ритми.
Розбити серце легше, аніж скло...
А поза тим болюче, непомітно
сивіє в мати-й-мачухи чоло.
(Сихівський міст. Маршрутка. Безліч посивілих квіточок на узбіччі .- Вулиця Наукова. Лавка коло багатоповерхівки. Англійська для Юлі. Шостий місяць вагітності.)
Подумки
Перед дощем затихло навіть небо.
І вітер вкляк на кінчиках антен.
Хоч подумки наближуюсь до тебе,
горнуся до розпростаних рамен.
Хоч подумки... Прости мене за будні.
На мить розквітне перший в світі дощ -
ми знову, нетутешні та приблудні,
ганяєм тишу по скрижалях площ,
шукаєм фей у чашечках конвалій
і шепотом чаклуєм спориші.
Прости, що не вміщаюсь в ідеалі.
Хоч подумки вмісти мене в душі.
(Сихівська вулиця. Пряникові будиночки неподалік Зубри. Маки на пустирі. Сашко. Ідемо за руки. На всьому - краплі дощу.)
Марення
Вологі Зорі. Віщий схлип Ріки.
Холодна ніч. Хрущі гудуть тривожно.
Заніж мене півдотиком руки,
щоб не було так тоскно і порожньо
посеред тьми. Цей віщий схлип Ріки!
За ким же ти ридаєш, мудра Річко?
За нами, що розтратили б віки
заради миті щастя? Потойбічно
шумить трава, шурхоче і росте.
Вже ноги в ній. Хрущі і навіть хвилі,
совина тінь розмаяна. Пусте!
Цей віщий схлип один на довгі милі -
усе, що важить. Темінь. Тінь. Трава.
Твоя рука на випуклості лона.
Зело - крізь груди. Паросль в головaх.
Ячить вода густа, мов кров червона.
(Знову міст. Зорі у воді та над водою. Сумніви. Потім - тепле ліжко і тепле, дуже близьке і беззахисне тіло. Сумніви.)
*
Поля весніють в латаних свитинах.
Черемхові куріються свічки.
Між давніх яблунь тулиться хатина
по вікна увібравшись в колючки,
сухе бадилля і торішні мрії
про білі стіни, про новенький дах...
Господар від горілки геть шаліє.
Дружина десь гарує по світах.
Їх сина вкрало місто захапуще
і вже не пустить, бо такий закон...
Mass media ж рятують невмируще
від старовладних зрад і заборон,
ускрізь кричать про чесність та зарплату
і про добробут, зрощений наспіх.
От тільки хто врятує бідну хату,
що снить про сонце і дитячий сміх,
сама ж стоїть між яблунь старовинних
по вікна увібравшись в колючки?..
Поля весніють в латаних свитинах.
Черемхові куріються свічки.
(Чергова політична суєта по телебаченню. Прославлення нової влади. Занедбані сільські поля і сади. Занедбані "маленькі люди".)
*
Зайди до мене в душу на гостину.
Вбіжи, влети незвіданим дощем,
посійся, вкоренися. До загину
нестиму в грудях ранньолітній щем
твойого проростання. Білим болем,
зеленим смутком, вижовклим вогнем.
Я стану полем, життєдайним полем
найпершим пагонам. Потому зацвітем
з тобою разом. Разом над віками,
у царстві світла чи в полоні тьми,
і душами, і вишніми дощами.
Не вічні, не безсмертні - ми.
(Всюдисуще чекання. За вікнами. В кімнатах. У лоні.)
*
Куди іти? Зелені длані світу
розкриються сьогодні не мені...
Куди іти? І де шукать одвіту
на сії думи, кволі та смутні?
Так квилить очерет над мертвим ставом.
Так стогне геть потрощена верба.
Так чезнуть мавки з лісу.. Так лукаво
кричить многоголосая юрба
Невситних злиднів: хліба і видовищ!
Насправді ж - хліба й крові вимага,
живої крові... Нафтових родовищ
тепер їй мало. Вже бере нудьга,
стиска кільцем за нице, хворе серце:
війни і влади! Атомних побід!
Мале дитя з букетом у відерці
так сонячно всміхається їй вслід...
(Дев'ятнадцята тридцять. Новини. Для якої війни народиться мій син?..)
Німий годинник
Німий годинник впав в суху траву,
порепану від ультрафіолету.
І з неї звив гніздо. І наяву
відчув непереможність часолету...
в далекім небі сходили дощі,
пожовкле листя кулилось од снігу,
веселі діти лапали хрущів,
а потім упрягалися в кормигу
дорослості. Ішли, немов раби,
з печальними глибокими очима...
Годиннику хотілося, аби
все повернулось. Спати за дверима.
Калатати і далі серцем злим...
Пилинки завірюхою їдкою
за роком рік звивалися над ним.
Німий годинник вмер. Поріс травою.
*
Правічний маятник гойдає тонкі тіні
минулоліття, і - далеких щасть...
Тоді ще сонце в жовтім кармазині
благословляло свічечку на Страсть.
Тоді ще не скалічені тополі
стрічали радо кожен літній день.
І дощ-джазмен виводив на приволлі
сумні мотиви щезнень чи прощень.
Тоді в сплетіннях ліній на долоні
читались сотні міст, удач, облич.
А на старому львівському пероні
гуляла найніжніша в світі ніч...
Тоді ще все траплялося уперше.
Душа гула від збурень та стремлінь.
Тепер же - прагне звершень і завершень...
Колише маятник тонку химерну тінь.
(Знову чекання болюче і ненастанне. Хочеться порозбивати годинники. А проте час однаково тектиме моїми судинами. навіть коли не думати про це. Навіть уві сні. Хочеться стати колишнім вітром.)
Безсоння
Ця літня ніч. Ця чаша покаяння...
За вікнами зітхає дядько Сон
і повз проходить. Зоряні клечання
летять над шумом зеленавих крон.
Гудуть авто на трасах невідомих.
Чуття звились вориннями тенет.
З усіх моїх ночей терпких, шальоних,
постав цієї скрушний силует.
Постав як знак. Як загадка прощання
мене зі мною, з тим, що вже збулось.
Можливо, у люстеркові світання
назавтра стріну нового когось?
(Кінець червня. Безсоння. Кімната - темниця. Хочеться битися об стіни. О шостій ранку на клаптику паперу пишеться вірш. Полегкість. Дрімота.)
*********************************************
ОЛ
Дощолив олов'яний. Оливи. Розлога алча.
Улоговини вулиць спливаються плавко в лагуни.
Лишає тролейбус хлюпкий колихливий причал,
заклечаний світлом ліхтарним. Печальні відлуни
надламаних ліній колишніх - чола і плеча.
Заплакані, слізьми залатані ілюмінатори, люки.
Карлюки на склі - пальцем лагідно "час"
вилащую в полах липкої води та пилюки.
Пливу. Віддаляюсь, заледве манливе лице
торкнувши долонями. Каюсь, зрадлива, ляклива...
Колише тролейбус на хвилях. Солоне сильце -
в гілляччі олив і алчі заблудилася злива.
Місячна жінка
Залиш мені в пітьмі хоч нитку слова...
Поклавши тонку руку на живіт,
заговори мій сон. Нехай розмова
нечутно, мовби листя з тонких віт,
спадає на ворсинки міжребер'я,
танцює у заглибині грудей,
кружля на стегнах. Може відтепер я
не буду тільки відзвуком людей
чужих для тебе?.. Одомашнь! Привласни!
Ослов мене собою і в собі.
За шибою спроквола місяць гасне,
проміння, наче жили голубі,
вкладає поруч з нашими тілами.
Розмова тихне. Ми згасаєм теж -
поволі, і руками, й животами.
Лягає листя на вівтар пожеж.
***
Крісла, які рано чи пізно хто-небудь покине...
Вінсент Ван Гог
Ліхтарні, немов циклопи.
Схлипує мокре листя.
Юрбищ людських потопи
раптом залили місто.
Я ж дифундую в темінь -
зникнуть за мить відбитки
дотиків, уст, взаємин
з пам'яттю, тонкі нитки
пальців і рук благальних.
Більше мене не буде.
Більш не зведу "нормальних"
на манівці! Приблуди
гинуть в часи потопів...
Понад усім зависла
ніч рудооких циклопів.
...знову порожнє крісло...
Хостинг проекта осуществляет компания "Зенон Н.С.П.". Спасибо!